Прогулянка, яка закінчилась
нервовім стресом.
Не пам’ятаю
такого з Рубі, лаялися, прикрикувала на
неї, але таке… ой
Коротше початок
був так собі. Не вспіли виїхати з городу, як Рубі вивернула стакан кави. Потім
ми їхали дуже повільно, бо ніяк не можемо перестати мене тягти з дики свистом в
горлянці вперед. Ледве доїхали до того місця де я її відпускаю в вільну ходу,
вона зірвалась вперед на якусь маленьку собачку (бо думала, що кіт) коли
добігла – зрозуміла, що не так, і
повернулась. Коротше кричала на неї, звала – а воно ніби глухе. (не годиться це
для життя в місті)
Потім ніби вже
заспокоїлися, побігала полями, лісом, я фотографувала, нумо їхати додому.
Перейшли залізничну дорогу біля озера, там вузька доріжка, її не прив’яжеш.
Слухалась, бігла трохи попереду і тут …еееее
кіт!!! Вона зривається, летить за ним кругом хатинки, зву до мене,
відразу повертається, тільки-но я її хотіла прив’язати, бо дорога вже
дозволяла, вона бачить через дорогу людей. Але там стежка низько, та видно одні
голови, думаю вона вирішила, що то коти, або не знаю що і летить на дорогу. В
мене серце пішло в п’ятки, я так кричала, що люди повиходили з хат подивиться на ненормальну. Звісно добігши до людей розуміє , що
помилилась і вертається назад, але баче мій стан – не підходить. Я її таки схопила
і тут мене вже було не зупинити, лупила
по сраці, теліпала за грудки, ти що кричу, зовсім ку-ку!
Мені зараз
соромно, дуже соромно… я її ніколи так не лупцювала. Ви скажете перестане до мене
підходити, ні, не перестане, бо вона знає за що. Ці собаки доволі розумні, але
її молодий вік, та витримка, як у всіх доберманів, грає злий жарт. Краще я її
посмикаю, бо нема в мене стільки сили таку собаку сварити, доволі крупна, ніж
вона під машину попаде.
Сьогодні та і
вчора вчилися тримати себе в руках, три білки зовсім не чіпали, тільки дивились
на них, це вже прогрес. Роботи з нею ще купа, але коли сам дресируєш, добре
бачиш, які проблеми.
Головне це все
відпрацьовувати, можливо і все її життя.
Комментарии
Отправить комментарий