Життя з доберманом

Моя історія почнеться тут з втрати собаки. Я пережила нестерпний біль, виплакала всі сльози. Тому, коли почалася війна плакати вже було нічим. І навіть я усвідомила, що може воно й краще. Як би вона старенька пережила ті сирени, та вибухи...

Мабуть я була не найкращою господинею, для моєї Бєрти. Принаймні я так думаю. Сердилася на неї, лаяла, та іноді була жорстокою. Коли втрачаєш, то усвідомлюєш - шо ти наробив, та вже ніяк це не виправити. 

Але те, що я ії кохала, то 100%. Вклала в неї душу, дресерувала, годувала, по можливості брала всюди з собою.

Моя дівчинка

Попри війну, я знала, що в мене буде ще доберман. Треба закрити гештальт, а може це кохання до породи. Я вибирала сумлінно, тричі все зривалось. Щось перешкоджало. На четвертий раз, я вже не надіялася, просто все плинуло само. 

І ось, через 9 місяців у мене з явилась Рубі

 

Що ми пережили з нею, це жах... але то вже зовсім інша історія.

 далі буде...